Село Білогородка розташоване на правому березі річки Ірпінь за 13 км на південний захід від Києва і є одним з найстаріших поселень на Київщині. На місці сучасної Білогородки раніше стояло місто Білгород, засноване князем Володимиром Великим у 990 році (деякі дослідники називають значно давніший період). Це був головний і найпотужніший форпост на шляху до Києва, який повинен був першим приймати удари войовничих печенігів. Місто оточили величезними валами, на яких звели масивні дерев’яні стіни. За однією з версій, саме через колір валів, а вони були з білої глини, місто стало називатися Білим городом. До прийняття Володимиром християнства тут розміщувався один з княжих гаремів (князь тримав у Білгороді 300 наложниць). 992 року в місті заснували єпископську кафедру, а у 1144-му звели кам’яний собор Святих Апостолів. І кафедра, і собор проіснували до татаро-монгольської навали.

У часи князя Володимира Великого кордон між Київським та Древлянським князівствами проходив по річці Ірпінь. Князь Олег ще на початку Х століття підкорив древлян, але довгий час вони бунтували проти київських князів. Ворожість у ставленні до київської влади вдалося подолати лише після того, як у 990 році Володимир посадив свого сина Святослава намісником у древлянських землях. На думку академіка Б. Рибакова та деяких інших істориків, саме Білгород став новою столицею древлян.

Полчища Батия у 1240 році зруйнували Білгород. Нині про це літописне місто нагадує величезне городище Х-ХІІІ століть, оточене кількома рядами валів. Площа городища 110 га. Це одне з найбільших городищ княжої доби в Україні.

Відродився Білгород наприкінці ХІІІ століття. А в 1320 році поряд з містом відбулася битва, яка поклала край існуванню Київського князівства та стала початком кінця золотоординської держави. Тут, на березі Ірпеня, татарське військо у союзі з нечисленними полками київського князя Станіслава, намагалося зупинити литовсько-жмудсько-руську армію князя Гедиміна. Але нічого у них не вийшло…

Поступово літописний Білгород перетворювався в містечко Білогородка. 1667 року, після Андрусівського миру, поряд з Білогородкою проходив кордон між Росією та Польщею. Містечко стало прикордонним і почало розростатися на захід. Західне його передмістя у ХVІІІ столітті належало князю Гнату (Ігнатію) Шуйському. З того часу воно називається Гнатівка. У ХІХ столітті через Білогородку проходив Житомирський поштовий тракт, але після відкриття шосе Київ-Брест Білогородка залишилася в стороні від важливих торгових шляхів.

Сьогодні у селищі проживає понад 15 тисяч мешканців. На очах змінюється обличчя сучасної Білогородки: зводяться нові мікрорайони, автошляхи, створюються підприємства та об’єкти соціальної сфери, відроджуються пам’ятки історії та культури, споруджуються нові пам’ятники. Тут функціонують дві середні школи, в яких навчається 1200 дітей, дитячий садок на 250 місць, музична школа, Будинок культури, Молодіжний центр, дві церкви, дільнична лікарня, аптека, стадіон, дитячі майданчики, численні магазини та кафе. В процесі розвитку столичного регіону і розширення меж Києва Білогородка поступово перетворюється в елітне передмістя, вписуючи нову яскраву сторінку до своєї багатовікової історії.

У статті використано матеріали з путівника
“Дванадцять маршрутів Київщиною”
Р. Маленкова, О. Години
(К.: Грані-Т, 2008)