Оберігаючи собори людських душ

Часом найвагомішу роль у нашому житті відіграють люди, які входять у нього просто й скромно, здавалося б, на деякий час…
Подібне сталось і в житті мешканців села Білогородка Київської області, коли далекого 1983 року до місцевого Будинку культури приїхав на запрошення Григорія Куляби, керівника новоствореного хору, молодий випускник Київської консерваторії Петро Андрійчук – симпатичний, усміхнений і дуже галантний. У хористів – любов з першого погляду!

І не лише манерами зачарував він співаків: такої майстерної гри на баяні досі тут ніхто не чув, навіть не підозрював, що досить громіздкий і зовсім не витончений музичний інструмент може так звучати! Навіть під час звичайного розспівування панувала музика, а не окремі розрізнені звуки. Та на репетиціях Петро не лише грав, а й переймав майстерність хорового диригування справжнього маестро – Григорія Куляби…

Створення повноцінного хору – справа дуже нелегка. Анекдотичною стала
історія про те, як Григорій Васильович приходив на засідання керівництва радгоспу і директор змушував кожного з присутніх заспівати (радянські ж бо часи!), щоб дібрати людей у хор. Отже, це робота не одного дня і навіть не одного року: одні приходять, інші йдуть, хтось має здібності, хтось не дуже, ті мріють співати, а когось умовляють. Та поступово все стає на свої місця – жінки приводять чоловіків,запрошуються друзі, сусіди, з’являються потрібні голоси, формується колектив, починаються виступи.

Згодом за сприяння й підтримки керівників радгоспу та Будинку культури, які самі були учасниками хору, виділили кошти на пошиття концертних костюмів. Сценічне вбрання розробили й виготовили на Київській фабриці театрального реквізиту з урахуванням традицій та особливостей візерунку Київщини: на цьому наполягав керівник хору Григорій Куляба.

І нарешті 1985 року на сцену Білогородського будинку культури виходить
співочий колектив у яскравих розкішних строях. Акомпанує Петро Андрійчук. І не просто акомпанує, а доповнює й збагачує хоровий спів – музичний супровід, як своєрідна гра на струнах душі, сягає самісіньких глибин єства…


…Стати учасником програми «Сонячні кларнети» на першому каналі Українського телебачення для сільського хору – неабиякий успіх. Нарешті досягли високого рівня! До того ж, 1991 року концертмейстер Петро Андрійчук, який на той час співпрацював ще й із студентським ансамблем «Podlasie» з польського міста Біла Підляска, організовує поїздку до Польщі. Учасники хору щасливі від перших виступів за кордоном і перших «закордонних» вражень. Але…

Настають лихозвісні часи і наражають аматорів на серйозні випробування.
Людям не до співу, хор опиняється поза увагою громади, спонсорів, ЗМІ. Через поважний вік Григорію Васильовичу Кулябі уже важко їздити до Білогородки.
Насувається загроза розпаду. Але завдяки зусиллям керівництва Будинку культури і групи співаків, які не мислили себе без хору, колектив вистояв і згуртувався довкола концертмейстера Петра Андрійчука. Заробітну плату не виплачують півроку, транспортне сполучення з Києвом погіршується щомісяця, але Петра Олександровича це не зупиняє. Більше того, він з головою поринає в роботу!

І кращі часи настали: із початком «нульових» становище поліпшується, до
певної міри стабілізується. Петро Олександрович навіть бере у помічники
концертмейстера. Хоровий колектив охоче відгукується на пропозиції виступити з концертами як удома, так і в навколишніх селах і містах Київщини, а в Києво-Святошинському районі хор Білогородського будинку культури стає найкращим. Далі життєві обставини Петра Олександровича складаються так, що він на декілька років залишає Білогородку, проте 2009 року повертається й розпочинає нову сторінку в життєдіяльності хору та Будинку культури загалом. На репетиціях знову панують доброзичлива атмосфера, гумор і водночас велика вимогливість, нетерпимість до фальші, копітка робота над кожною музичною фразою. У колектив приходять нові хористи. Щось таки змушує людей після нічного чергування, багатогодинної роботи на виробництві чи вдома бігти ввечері на репетицію хору.

Очищення творчістю? Жінки запевняють, що в день репетиції встигають упоратися з усіма хатніми справами і з радістю вирушають на співи. Чоловіки виконують усі забаганки дружин, аби ті відпустили їх до Будинку культури співати. «Я не знаю, що ви там робите, але ходи туди й далі, бо ти повертаєшся щаслива», – сказав одній з учасниць хору її дорослий син.

Сьогодні до хористів середнього та поважного віку долучається молодь
включно з учнями старших класів. Що їх приваблює? Надія Тищенко каже, що любить українську пісню і вважає, що її повинні знати всі, незалежно від віку. До того ж саме тут вона зустріла людей, які, на відміну від однолітків, завжди зрозуміють і підтримають. Шістнадцятирічна Анна Осадча з дитинства ходила на концерти слухати свою бабусю, співала з нею вдома, аж поки відчула, що пісня стала невід’ємною частиною її життя і вона теж хоче співати в хорі. Андрій Шевчук прийшов услід за дідусем. Але хор приваблює не лише аматорів, а й професійних музикантів, оскільки на репетиціях Петро Олександрович добивається найтонших нюансів, вимагає високоякісного виконання. Оцінивши це, у хор прийшли: Тамара
Руденко, випускниця Київського державного вищого музичного училища ім.
Р. Глієра та Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова,
педагог музичної школи, Людмила Хамець, учитель співів СШ № 1, Костянтин Пономар, соліст Ансамблю пісні й танцю Збройних сил України.

Життя хору урізноманітнюється, набуває нових форм і відтінків. Концерти
відбуваються у багатьох містах за межами регіону. Виступи поєднуються з
відпочинком; тривалі, інколи й виснажливі репетиції – з чаюванням і дотепними жартами у дружньому колі. Петро Олександрович Андрійчук – визнаний авторитет, до нього дослухаються, на нього покладаються, йому беззастережно довіряють.

У 2013 році колектив вирушає на фестиваль до Чорноморська (тоді Іллічівськ) Одеської області. Море холодне, на вулиці спека. Дорослі чоловіки та жінки, наче діти, забігають у воду й одразу вискакують. Бо Петро Олександрович заборонив купатися – треба берегти голоси. Хтось тихцем купує морозиво і ховає за спиною при зустрічі, бо Андрійчук «заборонив їсти морозиво до виступу». А про «сто грамів» на дозвіллі навіть не думайте! І всі згодні! І ніхто не заперечує! Адже завтра хор вийде на сцену культурно-ділового центру морського Торговельного порту і звучатиме так, що зал аплодуватиме стоячи, і в цей момент хористи відчуватимуть щось таке, що важко передати словами… Мабуть, передусім – глибоке єднання душ.
І народжується воно завдяки таланту Петра Андрійчука, який уміє так вмотивувати цих різних за професіями, віком та способом життя людей, що вони зливаються в єдиному пориванні й повністю залежать від найменших порухів його рук і… погляду. Звідки в цього невисокого чоловіка така внутрішня сила?! Петро Олександрович знає, кому що сказати, як налаштувати співаків, які дібрати слова, аби все пройшло так, як треба.

2014 рік. Хор «Княжа вольниця» бере участь у міжнародному фестивалі
«Свято моря», яке щорічно проходить у Литві. Білогородчани – єдині представники України у державі, яка висловлює нам дружню підтримку на найвищому рівні у непрості для українців часи. Сама пані Президент на трибуні, отже наші вже не просто хористи, а повпреди країни, дипломати. Під час святкової ходи колективу з України центральними вулицями Клайпеди – у національних строях та з прапорами в руках – містяни вітали наших хористів гучними оплесками й вигуками: «Україно, тримайтесь!», «Україно, ми з вами!», «Слава Україні!». У натовпі можна було бачити дітей із жовто-блакитними кульками і людей у вишиванках. Хористи не без подиву помітили, що в них не лишилося жодного прапорця, адже впродовж усієї
ходи раз у раз лунало щемливе: «Можна мені прапор моєї Батьківщини?». Наші артисти були зворушені до сліз і в єдиному пориванні заспівали, а пісня була близькою й зрозумілою як ніколи, і хотілося, щоб її почув увесь світ:

Хай живе, хай живе вільна Україна,
Хай живуть, хай живуть славні козаки!
Хай цвіте, хай цвіте червона калина,
Нехай згинуть воріженьки на вічні віки!

Наступного дня на площі Театро відбувся концерт «Княжої вольниці».
Присутній на ньому професор Інституту мистецтв Клайпедського університету Скірсгілас Броніславас був дуже вражений, дізнавшись, що перед ним хор сільського Будинку культури, а не професійний філармонійний колектив. А один із глядачів після виступу заявив, що завдяки «Княжій вольниці» в України на кількасот прихильників побільшало. Тож хористи під орудою П. Андрійчука виконали свій громадянський обов’язок на найвищому рівні!

Потім була Італія: церква Святої Софії у Римі. Разом із «Дарничанкою», яка за довгі роки знайомства і неодноразових спільних виступів стала рідною, учасники «Княжої вольниці» співали перед українцями, які живуть і працюють у цій країні. Неперевершене звучання під склепінням собору знайомих з дитинства пісень, рідної мови викликало у слухачів таке почуття гордості за свою націю, любові до України і водночас ностальгійного жалю за рідним краєм, якого хористи не бачили ні до, ні після. Люди, які тривалий час живуть далеко від рідної землі, поділилися своєю нерозтраченою любов’ю до неї зі співаками й ті, наповнені, повезли цю любов в Україну.

Протягом 2012–2017 років хор здобуває найвищі нагороди на фестивалях-
конкурсах: «Введенські піснеспіви», «Пісенні візерунки», «Червона калина»,
«Серпневий заспів», імені Стеценка та ін. «Княжа вольниця» відвідує з концертами також Іспанію, Угорщину, Хорватію. Сьогодні впевнено можна сказати, що П. Андрійчук за роки своєї роботи створив колектив однодумців, відданих пісні, з якими зберігає і примножує культурну спадщину України.

Учасники хору охоче свідчать: він легко й невимушено мотивує кожного з
них; вимогливість уміє поєднувати з любов’ю до людей; віддає себе цілковито і на концертах створює настрій слухачам; його цікаво слухати; має гарне почуття гумору; показав їм світ у кольорах і звуках. А ще – любить Білогородку і її мешканців, допомагає їм стати духовно багатшими, наповненішими, щасливішими. Часом та чи інша релігійна громада запрошує багаторічну солістку ансамблю Ольгу Пастух відвідати їхню церкву й заспівати на кліросі. На це вона завжди відповідає: «У вас свій пастор, а в мене – свій, у вас своя молитва, а в мене – своя!..».

Так і живе хор «Княжа вольниця» уже тридцять п’ять років, половину із
яких – під керівництвом Петра Андрійчука, оберігаючи собори людських душ, як закликав колись Олесь Гончар у своєму вікопомному романі.

Наталка ЗІНЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
викладач Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
директор БК с. Білогородка
Києво-Святошинського р-ну